За даними ізраїльського дослідника Шмуеля Спектора, після Голокосту на Волині залишилося лише 2 836 євреїв. Більшості вцілілих євреїв не було куди й до кого повертатися.
«Усе місто було розібрано. Абсолютно всі будинки… Вони продали всі будинки. Наскільки я розумію, вони розпродали всі будинки селянам, а ті вже їх розібрали. Залишилось приблизно 6 чи 7 будинків, і наш дім був серед них. А в ньому була російська поліція [Так в оригіналі. Йдеться про радянську міліцію]. Ми дуже хотіли побачити, що сталося з містечком. Нам було цікаво, що сталося і чи лишився хто-небудь. Але не лишилось нікого. Нікого».
Натан Пітерс, єврей із Острожця, вцілілий під час Голокосту, наприкінці нацистської окупації йому було 14-років.
Радянська влада сприяла виїзду до Польщі євреїв, а також поляків, розраховуючи, що моноетнічний регіон буде легше контролювати. Серед найпопулярніших напрямів подальшої еміграції були Німеччина, США, Канада, згодом Ізраїль. Ті, хто таки залишилися у Радянському Союзі, теж намагалися виїхати до більших міст чи інших регіонів.
«Перед тим, як мої батьки залишили Польщу [Так в оригіналі. Йдеться про територію західної Волині, яка до Другої світової війни була в складі Польської держави]. (коли вони вже були готові їхати з Польщі), вони пішли до Василини та Олександра й сказали: “Ми їдемо. Польща багата кров'ю всього нашого роду. Земля тут пропахла кров’ю. Нам більше нічого тут робити, ніхто вже не залишився тут [із наших рідних]. Поїхали з нами й ми будемо ставитися до вас, як до своїх батьків, а в нашої доньки буде двоє батьків. Ми подбаємо про вас”. Василина й Олександр деякий час розмірковували над цим. Зрештою вони сказали: “Ми подумали над цим, ми вже старенькі, тут наші сім’ї, наше господарство тут, все, що ми маємо – тут. Ми не можемо так швидко пристосуватися, як ви. Якби ми знали, що ви збираєтеся їхати до США, можливо обдумали б це”. Проте мої батьки не знали, куди саме їх занесе, тому Василина та Олександр відмовилися їхати з ними. Мої батьки поїхали, а вони залишилися».
Марша Тішлер, єврейка з Голобів, уціліла під час Голокосту, наприкінці нацистської окупації – 2-річна дівчинка.
Судові процеси над політичною верхівкою нацистської Німеччини, офіцерами СС і поліції, вищим воєнним командуванням розпочались практично одразу після завершення війни. За їхніми результатами кілька сотень керівників вищої та середньої ланки стратили, але значно більшу кількість засудили до серйозних термінів ув’язнення. Є випадки, коли судові процеси відбувалися задовго після війни. Водночас було чимало випадків, коли злочинці отримували мʼякі вироки або амністію невдовзі після засудження, а то й взагалі уникли будь-якого покарання.
Звичні практики системи правосуддя потребували перегляду. Це дало поштовх формуванню нової системи повоєнного правосуддя, одним із наріжних понять якої стало «перехідне правосуддя». Воно визначає шляхи подолання проблеми масштабних та/або систематичних порушень прав людини в країнах, де була війна та/або репресії. Його ключовими компонентами є: відповідальність та запобігання безкарності, компенсація постраждалим, право на правду, відновлення публічної довіри та заходи з недопущення повторення злочинів у майбутньому.
Усі ці компоненти тісно взаємопов’язані та формують комплексне бачення правосуддя, розуміння якого не зводиться тільки до судових процесів. Прикладом такого правосуддя є перший франкфуртський судовий процес над охоронцями концтабору Аушвіц у 1960-ті роки. За його результатами винесли лише 17 обвинувальних вироків, при тому, що цей концентраційний табір обслуговували близько 7 тисяч функціонерів. Водночас цей судовий процес мав величезні наслідки для суспільства: він став початком входження Голокосту до колективної пам’яті німців, а дещо згодом – і суспільств більшості західноєвропейських держав.
Правосуддя у Радянському Союзі мало свої особливості. Влада прагнула якнайсуворіше покарати пособників нацистів і вибудовувала на цьому нову політику радянської ідентичності. Перші судові процеси відбулися одразу після повернення радянського режиму, деякі з них завершувалися публічними стратами. Трьох місцевих поліцейських із Мельниці – Олександра Козловського, Олексія Коваля та Андрія Михалюка – судили не тільки за участь у вбивствах євреїв, а й за службу в УПА. У липні 1944 року їх визнали винними й засудили до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.
Від 1944 року у західній Волині почалася нова хвиля радянського насильства проти всіх, кого вважали нелояльними, незважаючи на те, чи брали вони насправді активну участь у спротиві, чи ні. Арешти, ув’язнення в таборах ГУЛАГу та масові депортації пережили й багато з учорашніх жертв нацизму, зокрема вцілілі євреї або їхні рятівники.
Софія Коротюк (четверта ліворуч у другому ряду) на засланні в Удмуртії.
Джерело: Приватний архів Ганни Гончарук
15 листопада 1944 року до 10 років ув’язнення засудили Федора Коротюка з Річиці, сім’я якого врятувала знайомих євреїв під час Голокосту. Його дружину Софію з трьома дітьми через рік депортували до Сибіру. Згодом за спробу втечі Софію засудили до трьох років ув’язнення. Вони повернулися додому в 1961 році. Влада дозволила Федору та Софії Коротюкам прописатися у рідному селі тільки в 1968 році.
«Батько ховався. Його достали вже з криївки і засудили. Ну, благодаря єврейці – вона підтвердила, що батько їй помагав, – то йому дали тільки десять років. Його направили в Інту, [Йдеться про Інтинський виправно-трудовий табір у республіці Комі, який існував у системі ГУЛАГу з 1941 по 1948 роки.] він там був. Ну, що мати? Уявіть собі, їй було десь 26 чи 27 років, мені було п’ять років, сестра була маленька, їй було два, а старшій сестрі – дев’ять – і везуть в Сибір. Погрузили в товарні вагони всіх і тим ешелоном нас дуже довго везли. Привезли в Удмуртію, в посьолок – в нього назви не було, “29-ий участок” рахувався».
Ганна Гончарук, українка з Річиці,
донька «Праведників народів світу» Федора та Софії Коротюків, у 5-річному віці депортована до Сибіру.
